Проєкт «Намалюй мені вірш Ліни Костенко»
Є такі виставки, після яких не виходиш одразу. Стоїш, дивишся ще раз — не на картини, а всередину себе. Шукаєш слова, а знаходиш тишу. Саме така історія — про дві картини проєкту «Намалюй мені вірш Ліни Костенко», де на один поетичний рядок відгукнулися дві душі — материнська й доньчина. Два пензлі, два голоси, дві художниці: Дарина Стратюк і Анастасія Наконечна. Мама і донька.
Усе почалося з маленької суперечки. Але то була найкраща з можливих суперечок — творча. Вони обирали вірш. І не просто текст — емоцію, простір, у який хочеться увійти фарбами.
«У нас навіть виникла маленька суперечка: кому цей вірш ближчий — мені чи доньці. Бо в ньому — і біль, і ніжність, і дотик до чогось глибокого. Ми обрали один. Про втрату. Про мовчазну присутність тих, кого вже немає поруч. Але ж втрата — це завжди дуже особисто. Для кожного вона звучить інакше», — ділиться Дарина.
Один вірш — дві картини
Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування.
Ліна Костенко
Мама і донька, стоячи на порозі однієї поезії, побачили різне.
Дарина Стратюк писала мовчання — глухе, як стіни, після втрати. Її мазки були наче зітхання — глибокі, темні, стишені.
Анастасія Наконечна — навпаки. У її палітрі — світло, яке лишається навіть після сліз. У картині Насті — не прощання, а тепла пам’ять. Як тінь руки на стіні, яка все ще гріє.
Дві картини, два емоційних коди — і обидва правдиві. Бо такою є поезія Ліни Костенко: кожному — свій вимір, кожному — своя межа болю і краси.
Коли тріщина говорить
Та справжній драматизм цієї історії стався вже після завершення творчого процесу. Коли роботи були змонтовані в експозиції, сталася несподіванка: картина Анастасії впала. Один з кутів — пошкоджений.
Спершу — шок. Потім — сумніви: чи варто замінити полотно, реставрувати, переробити? Але мить мовчання дала відповідь.
«Ми залишили все, як є. Цей уламок — не помилка. Це частина. Як у самому вірші: щось втрачається, щось лишається. Тріщина — це голос, це шрам, це підтвердження, що картина жива», — говорить Ванда Орлова, авторка проєкту «Намалюй мені вірш Ліни Костенко» та організаторка виставки.
І справді, це вже не просто полотно. Це — артефакт пам’яті. Уламок, який говорить. Про крихкість. Про любов. Про те, що залишається навіть після втрати.
Проєкт, що говорить віршами
«Намалюй мені вірш Ліни Костенко» — авторський проєкт Ванди Орлової – української художниці та засновниці Першої мистецької агенції Art Fine Nation, що став більше, ніж мистецькою подією. Це платформа для глибокого внутрішнього діалогу — між поколіннями, між митцем і глядачем, між болем і світлом, між поезією і живописом. Простір, який об’єднав українських митців навколо творів видатної сучасної української поетеси, душі українського народу – Ліни Костенко.
Історія Дарини та Анастасії — лише один фрагмент цієї великої мозаїки. Але він — дуже особистий. Бо це не лише про пензлі й фарби. Це про маму і доньку. Про те, як мистецтво може бути спільною мовою. Навіть тоді, коли слова вже не працюють.
Ці дві картини стоять поруч. Вони не сперечаються. Вони мовчки говорять одне за одне. Як мама і донька, що обрали той самий вірш. І намалювали не море, не небо, не тінь. Вони намалювали відчуття, яке не вмирає.
Бо пам’ять — це теж мистецтво. І кожен її дотик — вже в остаточній формі існування.
Інстаграм сторінка Дарини Стратюк https://www.instagram.com/da.rina295
Подивитися фото репортаж з виставки можна на сторінці організатора – Першої мистецької агенції Art Fine Nation https://www.artfinenation.com/ виставки/2025-намалюй-мені-вірш-ліни-костенко