Як петриківський розпис став інструментом культурної дипломатії та зцілення
“Після вашого воркшопу мама почала малювати… Ми купили їй фарби й пензлі. Це дуже допомагає їй адаптуватися та не думати про пережите в Україні. Тепер у неї є творче дозвілля, і я помічаю щастя в її очах.” — ці слова, сказані учасницею одного з воркшопів, на якому вона була з мамою, стали для української художниці Анни Чекоданової чимось більшим, ніж просто компліментом. Вони стали підтвердженням того, що її місія – не марна. Що навіть в еміграції, навіть далеко від дому, мистецтво може не лише бути голосом культури, а й джерелом зцілення.
Із Києва до Техасу: мандрівка, яку не обирають
Ще не так давно Анна керувала власною студією емоційного здоров’я у Києві. У її просторі люди відкривали для себе фарби не лише на палітрі, а й у власній душі.
Але війна перекреслила звичне життя. З перших днів вторгнення Анна допомагала як могла — збирала гуманітарку, працювала з тривожними станами, підтримувала інших. Та згодом їй довелося залишити рідний дім.
Сьогодні Анна живе у Далласі. Проте в її творчості Україна не зникає — вона звучить не лише як спогад, а як жива пульсація серця. Художниця не просто адаптувалася в новому середовищі — вона стала культурною дипломаткою, що ділиться українською ідентичністю через мистецтво.
“Для мене малювати — це спосіб говорити про свою країну”
“Я не просто поїхала від війни. Я взяла з собою Україну і тепер показую її американцям. Але не через новини, а через пензель”, — говорить Анна.
Зараз вона проводить благодійні воркшопи за підтримки Українського Культурного клубу Даласу. Це не просто малювання — Анна навчає саме Петриківському розпису, традиційному українському мистецтву, яке внесене до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО як унікальне явище, що передається від покоління до покоління і зберігає глибину української душі.
Зібрані кошти спрямували на допомогу українським військовим. І що важливо — кожен, хто прийшов, відкрив для себе не лише нову художню техніку, а й інший бік України — щирий, глибокий, життєствердний.
“Були і американки, і наші дівчата. Атмосфера — як у великій родині. Люди не просто малювали, вони слухали історії про українські символи, про наші звичаї. Це і є культурна дипломатія — коли серцем торкаєшся до іншої людини, а не через офіційні промови”, — ділиться Анна.
Картина, що здобула гран-прі — і серця
Її картини — це не просто естетика. Це емоційний код, закладений у символах. Нещодавно одна з робіт Анни здобула гран-прі на престижному міжнародному конкурсі у Празі. Журі відзначило не лише візуальну глибину, а й “сильну емоційну присутність”. Бо Анна — не просто художниця. Вона тонкий психолог, яка працює з душею глядача через образи.
Це підтверджує і історія з тією жінкою, чия мама після воркшопу вперше за багато років взяла пензель до рук.
“Літнім людям важко адаптуватися. А тут – творчість дала їй новий сенс. Це найвища оцінка моєї роботи. Бо мистецтво — це не лише про картини. Це про життя”, — каже художниця.
Бути культурною амбасадоркою — це обов’язок
Сьогодні Анна планує нові виставки, нові зустрічі, нові формати роботи з аудиторією. У її планах — створення серії робіт, присвячених українській жіночій силі. Не театралізованій чи пафосній, а справжній — тихій і витривалій, що тримає країну на плечах.
“Я бачу, як американці реагують на українське мистецтво. Вони співчувають. Вони починають розуміти. І це дає надію — що нас почують не тільки як країну, де війна, а як націю, яка має що дати світові”.
У світі, де війна продовжує забирати найцінніше, Анна Чекоданова створює простори, де зцілення приходить через колір. Де прапор України — це не лише символ боротьби, а й символ краси, витримки, гідності. Її петриківський розпис — не просто візерунок, а жива традиція, яка говорить світу: ми є, ми сильні, ми красиві.
Сторінка Анни в Instagram: @ukrainian_art_in_usa